|
Привіт! Вітаємо Вас, шановний відвідувачу!
1 січня взяли квитки на потяг №13 до Львова. Хоч номер поїзду був нещасливим (за роковим номером), та доїхали ми досить швидко, бо вже о сьомій ранку 2-го січня були на далекому заході країни. Одне тільки хвилювало — погані погодні умови. Зранку по вікнах нашого купе лопотів дощик... Та ми цим особливо й не переймалися... Отже, Львів (історична довідка). Перші письмові згадки про місто відносяться до 1256 р. Місто засновано князем Данилом Галицьким, та названо на честь його сина — Лева. У минулому році Львів відсвяткував свою 750-ту річницю. (Для довідки: історичний центр Львова занесений до списку Об'єктів Світової Спадщини ЮНЕСКО).
Зовсім скоро ми дістались до центральної частини (за словами місцевого мешканця це десь 5-7 км ) ось зйомка біля відомої львівської опери... Далі, парковою алеєю, побіля пам'ятника Кобзареві до площі Міцкевича...
На зворотному маршруті пам'ятним залишились відвідини собору Св.Юра (фото справа) . Не зайти сюди ми просто не мали права, тим паче для самого Юри це щось значило... Собор обійшли по периметру, вдивляючись в ікони та розписи на стінах. Краса і велич храму не просто вражає, вона зворушує своєю величністю, древньою монументальністю... Справа від іконостасу розміщена відома всім християнам Плащаниця Ісуса Христа... Така легкодоступна зараз, а років зо два потому, коли її привезли до України люди годинами стояли в черзі, щоб лише наблизитися до християнської святині... Незвично для православної людини бачити в храмі облаштовані сидіння для вірян, ми цим теж скористались. Звісно з цікавості та й для відпочинку, й більш детального розгляду розписів... Історична довідка: архикафедральний собор Св. Юра у Львові, греко-католицький собор Галицької митрополії, до 1817 при монастирі Чину св. Василія Великого, бароково-рококовий монументальний архітектурний ансамбль з виразними національними рисами (1744-1762). Вважається головною святинею греко-католиків. На фасаді обабіч головного входу статуї митрополитів Атанасія і Лева, над входом балкон, високе вікно, причілок з гербовим щитиком Шептицьких й аттикою, завершеною кінною статуєю св. Юрія-Змієборця роботи скульптора Йогана Пінзеля. Подвір'я перед кафедрою замикають дві рокотові брами, прикрашені алегоричними постатями, що символізують Віру й Надію та церкву Риму і церкву Греції.) Історична довідка: Св. Ельжбета розправляє крила. Поспішаємо з Юрою до вокзалу, беремо рюкзаки у камері схову, смачно снідаємо прямо неба на привокзальній площі... (Не самі, до нас приєднується бродячий песик, досить таки впитаний на харчах проїжджих туристів та двійко циганчат забачивши, що двоє хохлів смачно смакують прийшли до нас вицибинити копійчину... Знову вагон, знову швидкий потяг котить нас в напрямку Івано-Франківська. За три години ми на місці. Десь за годину були в Яремчі. Прикарпатські полонини залишились далеко позаду, почалася гряда гірських виступів... За Яремчою, на розвилці доріг - гірський перевал , на Рахів (Закарпаття) та Верховинний район (Іванофранківщини) ми рушили пішим ходом. Було вже, що розглядати обабіч дороги, хоч зліва, хоч справа. Чудове карпатське повітря насичене пахощами смерек додавали запалу рухатися вище в гори до Ворохти.
До нас непомітно приєдналася чарівна леді... Юрась тактовно завів із нею розмову розпитуючи про цю місцевість... Хоча, треба було, мабуть, говорити про інше... Гарненьке дівчатко (зовсім молоденьке, із Вінниці) хвалилося, про щойне сходження на вершину г. Магури. (1288 м .) весело щебетала, як туди підіймалася, ділилася своїми враженнями. Рум'янці на щоках, запал розповіді видавав її велику радість і задоволення від пережитого... Вона зі своїми друзями відпочивала на спортивній базі «Авангард», радила і нам зупинитися саме там. Ми, майже домовились продовжити несподіване знайомство за вечірнім чаєм, та – не судилося. Місць вільних на базі не виявилося, і довелося чимчикувати далі в пошуках місця відпочинку. Пройшли не так і багато... зовсім поруч санаторій (будівля радянської доби, на вигляд будова 50-60 років минулого століття) влаштувалися до ранку... Далі була досить ситна вечеря, прогулянка до центральної частини Ворохти, і, звісно сон. Не зовсім кріпкий і в Юри, і в мене... Чи, то від втоми, чи від передчуття запланованого на завтра сходження на Говерлу. До підніжжя гори залишалось 20- 25 км .
Чим вище ми ніднімалися вверх тим цікавішим та видовищнішим здавалося все навкруги... На крутих схилах смереки здавалися навіть вищими ніж були насправді. Поступово з'явився сніжок... Плюсова температура знизилась нижче нуля градусів...
Це майже говерлянське підніжжя (до вершини залишалось 3- 4 км ). На жаль, туман заважав бачити верхівки гір, а так хотілося споглядати далекі краєвиди своїми очима... Те, що незадовго до подорожі розглядали на інтернет-сайтах... Не зовсім сприятливі погодні умови заважали нам бачити все своїми очами... Ну, та й нічого... Рюкзаки залишили на спортивній базі, щоб облегшити собі підйом. Настрій веселий, навіть бойовий, незважаючи на втому від пройденого маршруту. Попереду була наша ціль – вершина, і ми вперто йшли до цілі. Десь із висоти 1300 м підйом став крутішим. Поступово став задимати вітерець і чим вище ми підіймалися до вершини тим сильніш піддував вітер, ніби підказуючи нам, що на горі він господар. Видимість поступово зменшувалася (до 10- 15 м ).
Чим нижче ми спускались, тим швидше втихала віхола, і, десь, на висоті 1300 м (висоту ми вирараховували GPRS им приладом МНСика. До речі, цікавий прилад: з допомогою супутника вимірює координати місцезнаходження, висоту, температуру повітря... Мається компас і т.п.) Однозначно, річ потрібна в поході...
Мимоволі шкодуємо, що нам не фортунило з погодою... А, як би, було чудово, коли б ще видко було горизонт, протяжність Чорногорського хребта, далечінь Закарпаття... Багато-багато чого... Подумки, кожен окремо гадав, що обов'язково сюди повернемося... і мріями вже тоді запали на черговий похід у цей чарівний край літньої пори...
Зворотній шлях навіть і описувати особливого бажання немає, дістались Полтави увечері наступного дня. І Юра, і я подумки згадували цей підйом. Неодноразово прокручуючи його в пам'яті. А, є ж що згадати... Тому радимо і вам шановний читач, неодмінно побувати в українських Карпатах... Помилуватись милими оку полонинами, смерековим лісом... Надихатись тим пахучим, п'янким повітрям... Не баріться, відшукайте в своєму робочому графіку всього кілька днів для відпочинку, і навіть, не задумуючись, вирушайте в дорогу. Хай вам щастить!
З повагою, учасники походу:  На початок розповіді...
|
 ДЕЯКІ ІСТОРИЧНІ НОТАТКИ |
Про місто Лвів, собор Святого Юра (вище по тексту), костел Ольги та Єлизавети, місто Івано-Франківськ. Гадаємо, це Вам теж цікаво буде прочитати...
|
КоПробали цікаво, то у Вас є можливість переглянути нотатки різдвяного походу до українських Карпат двох полтавців. Ідея подорожі належала Юрію Лукашову (на фото), системному адміністратору Української універсальної біржі. Ще за місяць до новорічних свят він загорівся ідеєю сходження на найвищу гірську вершину нашої країни – Говерлу. Минув місяць, і, добре, що в закладі, де ми разом працюємо об'явлені різдвяні канікули. Тож часу на таку подорож було вдосталь і ми, не гаючи часу – рушили... 
Придбавши по приїзду білети до Івано-Франківська ми мали в своєму розпорядженні ще цілих чотири години часу. Залишили речі у камері схову і рушили пішою ходою до центральної частини міста (по вулиці Городецькій). Хоч нічна темінь ще ховала місто в сутінках, та вже досить добре вимальовувалися обриси старого міста, його вузькі вулички... Пройшли повз костьолу Св.Ольги. Захоплювала архітектура будівель, велика кількість соборів і церков, що так миловидно вписувалися в загальний архітектурний ландшафт міста. 
Зайшли на кілька хвилин до костелу Петра і Павла (?) Перше, що вразило – багатолюдність у храмі такої ранньої пори. Люди поспішали в собор на ранкову молитву... 
Знову враження... Майже на розі площі Міцкевича громадою міста 9 років тому був поставлений пам'ятний постамент Божій-матері (на фото зліва). Дивувало те, що кожен мешканець, без винятку, крокуючи повз постаменту зупинявсь на мить (а хто й більше), хрестившись мовив про себе, чи вслух молитву. Такого в Полтаві, та й, мабуть будь-де в Україні не побачиш. Так, і не збагнув... чи то, така велика у львів'ян набожність, чи така шанованість до духовного образу?.. 
Стрілки на годиннику підказували, що наближався час повертатися... 
Час спливав, підганяючи нас до дальшої подорожі. (Ми з Юрою ще планували завітати до костелу Святої Ольги і Єлизавети, ось він: величніший і вражаючіший ніж собор Св.Юра. Не шкодуючи часу, обійшли навколо споруди. Величезна колонада, зворушлива височінь храму... Зайшли до зали... Враження об'ємності додає довжелезність, колонованість «до небес», а чому така полярність із собором Святого Юра дізнались трохи пізніше, і ось чому.. 
Тільки но вийшли на привозкальну площу, як нас зупинив місцевий таксист і запропонував швиденько діставитися до Яремчі. Ми не вагались, бо день перевалив свою половину, а ціль того дня була — дістатися якомога швидше до Ворохти. Це саме та місцина звідки д о Говерлянського заповідника «рукою подати». 
Ворохта – це гірський кліматичний курорт. Центр гірськоголижного спорту і туризму. За цим знаком відразу в очі кидається гірськолижний трамплін. Збудований з використанням природного ландшафту. Піля підніжжя спортивна база (це теж будувалось за радянської влади). Є в селищі церква будови 1615 року. Залізничний кам'яний арочний міст (дуже красивий, тілки в кіно такий і бачили) збудований ще у 1894 р. 
Наступного ранку рушили до центру поселення, в надії під'їхати атотранспортом, щоб хоч трохи скоротити пішохідний маршрут. Проїхали на ГАЗелі кілометрів10-12. До підніжжя залишалось 10,5 км (на це вказував кілометровий знак де ми висадились із машини). Остаток маршруту ми вирішили долати тільки пішим ходом. 
О 8:45, подякувавши водієві ми стартували. Не помилюся, це був початок найпам'ятнішого маршруту всієї подорожі... 
Темп руху взяли досить високий, бо за годину сорок п'ять вийшли до спортивної бази. 
Попереду був останній ривок! 
Був момент коли крутий підйом пішов у горизонтальній площині, ми навіть подумали, що це і є вершина, та згодом підйом знову різко пішов вгору, і ми зрозуміли, що це було лише плато Малої Говерли. Ще хвилин 15-20 підйому і ось вона – наша ціль... Дванадцята двадцять, ура – ми на вершині! 
Як виявилося, в подорожі ми були не одні. За кілька хвилин до нас, із іншого боку гори піднялась група із Москви. І, яке було здивування провідника тієї групи коли він побачив двох «пінгвінів», що видерлися на гору без відповідної екіперовки та споряджень... (в руках лише поліетиленовий пакет із полтавською ковбасою, книшиком та два термоси наполовину наповнені чаєм). Хі-хі... Смішно й згадувати... Отак і познайомилися... 
Звісно, охопила неприхована радість перемоги... «Бахнули» залишки гарячого чаю з термосів. Роздивлятись навкруги не було чого... Хурделиця заліплювала очі снігом (проти вітру, взагалі неможливо було й глянути), тільки за вітром, або під кутом до нього можна було дивитись обабіч та під ноги. 
Спуск ми здолали всього за годину. В однієї із московських учасниць на перших метрах спуску побілів ніс, наш тепер, еМеНеСник швидко впорався з цим обмороженням і як мені здалося, трохи повернув курс праворуч, так, щоб вітер був боковим. 
Саме з цієї висоти поступово з'являються поодинокі, короткорослі смереки... Ще нижче поступово переходять у суцільний смерековий «ковер»-ліс. Краса-а-а, яку треба бачити! 
